Полканова А.
У караїмській мові слова "гарний", "гідний", "видатна особистість", "сильний", "хоробрий", "діловий", "чоловік" і "освічений" синоніми (эрэн) [Караимско-русско-польский словарь, 1974]. Освічені люди були шановні в народі.
Релігія пропонувала знати давньобіблійний, котрий грав у караїзмі таку ж роль, як арабський у мусульман, бо на давнєбіблійному була написана Тора[1]. Осягати Біблію треба було самому, не покладаючись на думки інших, і пару сторіч тому читання Святого Письма було основне, чому було потрібно навчити.
Протягом багатьох століть релігійне виховання діти кримських караїмів одержували в родинах і в початкових школах (мідрашах). Школи звичайно влаштовувалися при кенаса[2] й фінансувалися за коштом караїмських громад. У середині XІХ століття в Криму налічувалося 15 шкіл, де навчалося більше 400 учнів.
Навчання дівчаток вважалося необов'язковим. Хлопчики вступали до школи звичайно в 6 років (іноді навіть з 4-х років [N.N., 1911]).
Мідраш виглядав так: в одній кімнаті стояло декілька "довгих незграбних столів і таких же ослонів. У деяких училищах не було і їх. Тут... і вчитель, і учні сиділи, піджавши під себе ноги, прямо на підлозі, вистеленій повстями, за довгими низькими ослонами, що служили їм столами..." [N.N., 1911]. Спочатку навчали абетці, читанню по складах, а потім читанню Тори. До речі, слова «вчений», «начитаний», «освічений» - "охумиш" у караїмській мові й відбулися від слова "читати" – «охумак» [Караимско-русско-польский словарь, 1976; Караимско-русский и русско-караимский словарь, 2007].
У навчанні брали участь і старші учні (кальфа) і молодші (дардаки). Уголос читався уривок зі Священного писання, а учні перекладали прочитане на караїмську мову. У школах вивчали богословські й релігійні роботи караїмських авторів. Наприклад, "Аддерет Еліягу" (Плащ Ілії) XV с. Эліягу Башіячи й ін. Крім предметів, що пов'язані з віросповіданням, вивчали граматику й арифметику. Старші учні деяких шкіл вивчали арабську мову й основи астрономії.
Караїмські автори відзначали, що "ці училища не приносять бажаної користі внаслідок схоластики, що панує в них, і успадкованої від середніх століть рутинної системи навчання"[3] [N.N., 1911].
Цікавий опис методів виховання й шкільних вдач дає А.Катик [1911]. Ще до знайомства зі школою майбутній учень почав підозрювати щось погане: "напевно мідраш не дуже-те гарна штука, якщо мама дає мені перед ним варення". Його підозри виправдалися в перший же день занять: "Я їх не жалію". - Говорив учитель. - "За допомогою ціпка я вжену у їхні безпутні голови в один спосіб те, що гарний, старанний учень може засвоїти тільки в три уроки". Зараз подальші дії учителя здаються дуже жорстокими та протизаконними, а тоді, напевно, сприймалися як належне. "У ту ж хвилину рука вчителя схопила моє вухо з незвичайною силою й потягла мене до однієї із задніх ослонів. Я став відбиватися й відчайдушно кричати. Учитель підвів мене до самого останнього ослона й з такою силою вдарив по заду коліном, що я влетів за парту й шльопнувся на ослін, хоча ревіти не переставав. Тоді вчитель ударом кулака змусив мене сісти... і сказав:
- Мовчи..., або я негайно кину тебе в льох". (Дія відбувається в 1880-х рр.)
Це явище було типовим. Однак нові методи освіти і виховання поступово, незважаючи на опір деякої частини народу, приходили на зміну старим. "У школі в нас із тих пір, як приїхав новий учитель, пішла смута велика. Заводить новий учитель порядки, яких не бачено в нас із часів батьків і дідів, начебто, наприклад, гімнастики. Даруйте, на що це схоже" - пише скаргу батько школяра. Учитель же ремствує: "Я думав, суспільство з радістю зустріне мої прагнення до відновлення мідраша. Я хотів замінити затхлу атмосферу гніту й ворожнечі повітрям любові й взаємної довіри, - але зустрів людей, що не бажають мене розуміти" [Катык, 1912].
Крім мідрашей, існували приватні школи, де основна увага приділялася вихованню й навчанню учнів у караїмському дусі. Наприклад, у Євпаторії відрізнялася рівнем викладання й прогресивною навчальною програмою школа А.Луцького (Абен Яшара). У цій школі вихованці вивчали давньобіблійну й караїмську мови, богословські тексти, караїмську літературу, логіку, філософію й поезію [Образование..., 2007].
Онук А.Луцького описує роки в такій школі так: [Дуван, 1911]: «Спершу мене вчили буквам і складам, потім перейшли до читання Мікра[4] за всіма правилами, із зупинками й наспівом. Цьому я навчався кілька років. Після такого попереднього курсу я приступився до перекладу Мікра на розмовну караїмську мову. Порядок тут був такий. Один з учнів нашої групи читав вірші біблії, потім кожний перекладав по черзі прочитане. Так, протягом 3 років, перекладаючи в день по сторінці, а іноді й по цілій главі ми переклали всю біблію без знання граматики, мови й не розуміючи часто навіть змісту перекладеного, тому що нам нічого не пояснювали й переклад наш не супроводжувався необхідними коментарями... Закінчивши курс біблії, я раптом... перейшов до граматики. Це з'явилося для мене великою несподіванкою. До вивчення граматики я не уявляв собі навіть, що таке чоловічий і жіночий рід... я рівно нічого не розумів з того, що дід мені тлумачив по граматиці. У такім катуванні пройшов рік.... Це було в 1853 році, коли мені минуло 11 років". Описані події відбувалися в Євпаторії в одній із кращих шкіл того часу - вищій школі богослов'я й давньобіблійної літератури Абен-Яшара, "що славився начитаністю, високою освітою й розумом". "Абен -Яшар був єдиним тоді досвідченим і освіченим педагогом, що навчав юнацтво ґрунтовному знанню біблійної мови, літератури й філософії" [Дуван , 1911].
Після закінчення школи випускники одержували звання эрби - вчителя.
У середині XІХ с. організується перше російсько-караїмське училище в Кале (1843). "Караїмські хлопчики, взагалі починаючи від шестилітнього віку, вступають в училище для вивчення Закону Божія, караїмської й вітчизняної мови і деяких первісних наук і мов і залишаються в училищі до шістнадцяти років" [Бейм, 1862]. Кількість учнів у якийсь час досягало 100 чоловік.
З другої половини XІХ с. стали віддавати на навчання дітей і в російські гімназії. Основною причиною було дати можливість дітям надалі продовжити освіту. Про інші причини говорить персонаж А.Катика: "У мене тоді молодшому синові було 9 років і навчався він у підготовчому класі гімназії. Не хотів я посилати його в мідраш. Перше, діти там різні зіпсовані попадаються; відомо, більше бідняків, так яке там виховання може бути. Удома в мене бонна, вихована тонко; вона їх і вчить поводженню там гарному та іншому, а в мідраше все це перепсують. А друге - адже й пізніше я зможу вивчити синка мові караїмській. Адже мені не потрібно, щоб син там вченим якимось зробився, не хліб же собі стане заробляти своєю вченістю; а так, щоб читати вмів, щоб молитвам навчився, щоб не стояв стовпом в кенаса, коли охумак[5] запропонують; ну й щоб лист все-таки вмів написати" [Катык, 1912].
Після прийняття в 1872 р. «Положення про міські училища в Росії», у деяких містах стали створюватися караїмські громадські училища з вивченням письма, російської мови, арифметики, геометрії, географії, історії, природної історії, фізики, малювання, співу, гімнастики. Додатковим предметом була караїмська мова, а для дівчаток рукоділля. [Леви, 1995]. В Одесі, наприклад, училище працювало з 1880 р., кілька разів міняючи свою назву.
Першим з караїв[6], хто одержав вищу освіту, був І.І.Казас. Шлях його до цього був довгий і тернистий. "Не маючи можливості дати своїм дітям вище виховання після закінчення ними "мідраша", у зв’язку з забобонами, що панували, які строго засуджували всякі не-караїмські науки, батьки звичайно поміщали їх на службу в яке-небудь торговельне приміщення" [Ельяшевич, 1918]. Та ж доля спіткала І.Казаса. Але завдяки надзвичайній наполегливості й цілеспрямованості він закінчив Петербурзький університет (1859). Надалі Ілля Ілліч стає прямуючою силою перетворення й організації національної освіти, що сполучало російський і національний напрямки. З початком діяльності цього талановитого, неординарного й багатогранного педагога зв'язані зміни в освіті та суспільній думці народу. Давно назрілі реформи в галузі виховання та освіти здійснилися багато в чому завдяки зусиллям Іллі Ілліча.
І.Казас організував в Одесі школу (1859-1863), став вперше викладати російську мову та інші предмети; увів навчання за звуковою системою. Він був одним із засновників у Сімферополі першої жіночої караїмської школи, що називалася "Сімферопольська караїмська дівоча школа ім. Є.Ч.Коген". За зразком цього навчального закладу і з огляду на його досвід потім була організована низка подібних шкіл і в інших містах. Він же був організатором Александрівського караїмського духовного училища в Євпаторії і його інспектором якийсь час.
Це училище діяло з 1894 по 1918 р. під постійною увагою з боку Таврійського й Одеського караїмського духовного правління. У ньому готовили караїмське духівництво. По закінченні духовного училища випускники одержували звання газзана й викладача караїмського віровчення. На навчання приймалися юнаки будь-якого стану з 10 років. Взагалі навчання було безкоштовним. Училище також брало на себе утримання іногородніх вихованців. Кошти для училища збиралися по всіх громадах Російської імперії більше 10 років. До кінця 1894 р. капітал становив уже більше 155 тис. руб. За рахунок відсотків із цього капіталу і здійснювалося утримання навчального закладу.
Зі стін училища вийшли такі відомі караїмські діячі як Б.Ельяшевич, С.Бабаджан, І.Леві, А.Катик, С.Фіркович та ін.
Завдяки успіхам у підготовці національних кадрів і, насамперед, освічених газзанов, як відзначає В.Кропотов [2008], "освічені шари народу, прилучившись до досягнень загальноросійської та європейської культур, здебільшого зберегли зв'язок з національним середовищем, а консерватори знайшли у собі сили й мудрість прийняти цю нову життєву позицію, як і раніше залишаючись зберігачами продавніх національних традицій".
Караїмські громади всіляко сприяли одержанню освіти дітьми й молоддю. Наприклад, жіноче караїмське благодійне суспільство Одеси надавало допомогу бідним караїмським дівчинам для одержання освіти й професійно-ремісничих знань, а також іногороднім учням-караїмам; С.А.Агін заснував при миколаївській Александровській гімназії дві постійні стипендії (найбіднішим учням караїмського й іншого віросповідання); у Москві допомога на освіту склала в 1911 р. 1096 руб.; для 30 школярок жіночої караїмської школи в Євпаторії після обстеження лікаря влаштували безкоштовні сніданки й т.д. [Хроника текущей жизни 1911; 1912].
Проте, проблема саме національної освіти стала гостро вже на початку XX с. Розвиток суспільства вимагав й нових добре освічених національних кадрів. "Потрібні пастирі", "Нам потрібні освічені вожді народу" - пише С.Єльяшевич [1912]. Він доходить висновку, що це повинні бути особи з вищою філологічною, історичною і філософською освітою. На різних форумах народу і в пресі активно обговорюються питання, пов'язані з освітою. Д.Кокізов [1911] відзначає, як "особливо цінні", вказівки з'їзду 1911 р. про постановку на перший план духовно-морального виховання молоді. В 1917 р. "Известия Таврического и Одесского Караимского Духовного Правления " повідомляють про проведення вчительського з'їзду, метою якого й було обговорення і рішення суттєвих проблем народної освіти [Учительский съезд, 1917].
На початку XX с. навчання пройшли й багато караїмських дівчин. Склавши екзамен із давньобіблейської мови, уміння перекладати на російську або караїмську Старий Завіт, знання караїмського віросповідання, богослужіння й історії караїмського народу, дівчина одержувала право бути домашньою вчителькою.
У цей період стали з'являтися й жінки з вищою освітою. Наприклад, в 1912 р. першою жінкою, що закінчила юридичний факультет Новоросійського університету, була караїмка Р.І.Хаджі [Одесса, 1912].
Вивчення та просвіта народу відбувалися також в результаті живого та насиченого громадського життя спільнот – проводились благодійні вечори з читанням лекцій, постановками п'єс та спілкуванням з відомими цікавими особистостями, видавались журнали… Наприклад, великою популярністю користувалися лекції А.Катика (1912), видавалися рукописний журнал "Давул" (1860-1872) і журнал "Караимская жизнь" (1911-1912); ставилися п'єси "Ахыр Земан", "Караимская свадьба" та ін.
В 1918 р. Александровське училище було перетворено в Євпаторійський вищий караїмський учительський інститут, що був закритий у 1920 р. До 1921 р. були закриті й більшість інших караїмських навчальних закладів (першими закрили мідраши при кенаса). Підготовка національних кадрів, у т.ч. газзанів і эрби була повністю припинена до 1921 р.
В Тракай радянська влада прийшла пізніше. Караїмська школа була закрита в 1940 р.
Із цього часу релігійні й національні знання діти одержували тільки вдома.
Незважаючи на недоліки національно-релігійної освіти й критичне відношення до неї, кримські караїми були одним із самих освічених народів Російської імперії й швидко прилучилися до світської освіти. До кінця XІХ с. сформувалася національна інтелігенція й до 1914 р. було вже до 20-ти докторів наук і професорів при загальній чисельності народу порядку 16 тис. осіб.
Література й джерела
1. Бейм С. Память о Чуфут-Кале. – Одесса, 1862. – С.59.
2. Глузман А.В. Редькина Л.И. и др. Образование и педагогическая мысль Крыма (XIX – начало XX столетия). – К.: Знания Украины, 2007. – 140 с.
3. Дуван Я. Мои детские и юношеские годы. Из автобиографии Я.В.Дувана // Караимская жизнь. – 1911. - Кн. 7. – С. 64-71.
4. Ельяшевич Б.С. И.И.Казас. Его жизнь, научно-литературная, педагогическая и общественная деятельность. Биографический очерк. – Евпатория, 1918. – 55 с.
5. Ельяшевич С. Нужны пастыри // Караимская жизнь. – 1912. - Кн. 10-11. – С. 35-38.
6. Караимско-русский и русско-караимский словарь разговорного языка / Сост. З.Синани. – Симферополь: ГП «Таврия» - «Доля», 2007. – 296 с.
7. Караимско-русско-польский словарь. 17400 слов / Под ред. Н.А.Баскакова, А.Зайончковского, С.М.Шапшала. – М.: Русский язык, 1974. – 688 с.
8. Катык А.И. Записки караимского школьника // Караимская жизнь. – 1911. – Кн. 3-4. – С. 6-18.; Кн. 5-6. – С.35-45.
9. Катык А. Учитель // Караимская жизнь. – 1912. – Кн. 8-9. – С. 38-57.; Кн. 10-11. – С.5-10.
10. Кокизов Д. Национальное самосознание // Караимская жизнь. – 1911. – Кн. 3-4. – С.21-34.
11. Кропотов В.С. У истоков караимского просвещения. доклад на конференции, посвященной 175-летию И.И.Казаса. Евпатория, 25.10.2008. (архив А.Полкановой. 5 л.).
12. Леви Б.З. Караимская школа. – Одесса, 1995. – 24 с.
13. Одесса // Караимская жизнь. – 1912. – Кн. 11. – С.89.
14. Прохоров Д.А. «Учившим заветам правды, добра и гуманности…». Илья Ильич Казас. Биографический очерк (1832 – 1912). – Симферополь: АнтиквА, 2008. – 320 с.
15. Учительский съезд // Известия Таврического и Одесского Караимского Духовного Правления. – 1917. - № 5-6. – С.43.
16. Хроника текущей жизни // Караимская жизнь. – 1911. – Кн. 7. – С. 95-134.; 1912. – Кн.8-9, - С. 95-125.
17. N.N. Общие заметки о караимах // Караимская жизнь. – 1911. – Кн. 3-4. – С. 37-71.
_____________________
[1] частина Старого Завіта
[2] караїмський храм
[3] переклад цитат тут і далі А.Полкановой
[4] Святе Письмо
[5] читати
[6] карай – кримський караїм
| 
